Автор: Галина Украйна

Тривога, тяжкая тривога,
тяжким покоєм розляглась,
а де вона – там холод, голод –
не лиш в богатостi стола.

Суджу я лише по собі …
Навіщо, Господи, мені
Ти дав тоненьку папірцем
Жальную душу, що слівцем

Пізнали все ми.
Обірванці в лахміттях.
Аж до війни скотились
У гріхах…

Нога ступає по землі, як в казці.
І дух хвалою Богові зове.
А очі бачать кривду і нещастя,
Хода понура й відчаєм стає.

Сонце, сонечко грайливе!
Посміхаєшся щасливо …
Хмарки всі порозганяло,
Небо волошкове стало …

Все буде так, як тому бути.
А ми назвемо це добром.
Бо ні причин вже не позбутись,
Ні гітркоти від світу змов.

Шумоліло листячко,
З вітром говорило,
Яскраво-зелене –
Набиралось сили.

Яка в тебе мрія, дитино моя?
Щоби закінчилась оцяя війна …
Вона йде і йде, а роки то біжать,
Який є той мир, не знаю вже я.

Небо якось пустувало,
Хмаркам пливсти заважало.
Як можливо зборонити,
Ніби морем рибкам пливсти?

Сонце сонечку немиле.
Воно цяточки згубило.
На червоному вбранні,
Залишилось лише дві!

Мозаїку із слів складу я невеселу.
Веселості в мені давно нема.

Навiщо нам русню перемогти.
А нам того й зусiм не треба.

У морі танцювати
Хвильки заходились
І танцювали файно
І геть не притомились

Десь прибуло, десь віднялося,
десь почекати треба. Всяк.

Наш вік буде довгим роками й віками
Бо будемо ми руками й ногами

Герой загинув,
гинуть нашi люди,
ворожа смерть
до нас прийшла …

Яка та доля – мить лиш бути …
У слово “як”, як протиснути,
весь всесвiт, що я вiдчуваю,
усi слова, якi я знаю,

Що ж головне в цьому житті?
Спочатку все хотіти і хотіти,
А згодом про хотіння це
Вже без хотіння – лиш жаліти?

Хай буде тихою ніч, святою.
Щоб не літав аж ніхто і журбою
Не сипав з неба біди, вже не треба,
Доволі страху й смертей, чуєш, Небо?

Були і ще будуть.
Вони не забудуть.
Вони не прощають,
Що таланту не мають.

Співай, пташино,
Не голосно співай …
Не сумуй, милий краю,
І сумуй до безкрай …

Літо обкрадає думки,
Про себе примушує
Думати лише …
Я згідна з тобою …