Щось напишу я, браття мої милі,
що буде не в подобі, аж самій.
Але проклята думка мене глоде,
а думка - не як листина, то як тінь.
Її не відмахнеш рукою чи не дмухнеш,
вона зусім ніде не відлетить,
вона давити, мучитись примусить
допоки себе їй ти віддасиш.
Така і ця. Назойлива і вперта
все про війну - проклятішу за все …
Про себе я скажу, лише про себе
повідаю, можливо відчайно грішне.
З дитинства - все про війну і мова
про героїзм, яке все таким було,
аж надзвичайне і «казкове»,
казок багато було в нашому кіно.
А ми дивились і раділи.
Там «наші» завжди «на коні».
Ну хтось помре - велике діло,
з героями буває на війні.
Війна оспівана, як щастя,
єдине добре, що у нас було …
А про життя - там все якось неясно,
все труднощі були, все щось не йшло.
В такому світі ми зростали!
Війна - добро і вороги,
повинні знати, що замало
нам жити в мирі! О, ні, ні!
Ми до Берліну - без проблеми,
як треба враз, команду дай!
Дали! І ось у себе! Тут, у себе!
Прекрасну війночку сприймай!
Ми не такі! Вони погані!
Вони напали - вороги!
Та згода з вами! Друга справа,
як ми сприйняли цю війну?!
По-перше самі й підкотили,
вже танки бряцають, а ми -
пріколу так усім захтілось,
щоб дурникоми стати і то всі!
По-друге стали воювати,
спаслись початком й Бог поміг,
уклін вам, хлопці, всім солдатам,
що дух ваш всіх нас уберіг!
А далі?! Ну, війна! Святеє!
Кидай життя, воно чуже! -
Це не кіно, це смерть і треба
нам зрозуміти, а не все
у героїзмі нам топитись,
в крові най-най-достойніших братів …
Не так потрібно, не так жити,
Щоб вигнати проклятих нам катів.
Вірш недопрацьований.
Але якось так.
Хочеться, хоча й облозглим, але щоб його побачив світ. Бо таке на душі.