Дратуєш мене, осiнь,
тиша твоя така понура, занiмiла.
Аж занадто барв усяких ти собі
пацьорами густенько почепила.
Таємнiсть марева вдягнула сивину
і роздум огорнула скрізь собою.
Дерева настовбурчені в сухих гілках -
все охра із понурою журбою.
Ходиш дощем ... і крізь сувiй
хмарин кудлатих споглядаєш гордувато,
що ми без смерті до раю не вдались,
а ще живем, хоча і якось винувато …
Рiздво, надія, простір із звичайних свят ...
думки із неможливих і покайних,
а мир у втомі просто так
вмоститися землею шукає і шукає ...