Голубка

“Ми думаємо про вас. В погожі літні ночі,

  В морозні ранки, і вечірній час,

       І в свята гомінкі, і в дні робочі

     Ми думаємо, правнуки, про вас…”

                                                          -Василь Симоненко

01.02.1958

Це була прохолодна весна, яка тільки-тільки брала в свої обійми тепло, яким по-трохи нагрівала землю і душі людей.  

Сонце світило у маленькі дитячі очі.  У дітей горить вогонь жвавості і тої молодої наївності, яку часто можна було побачити у малечі, і ледве коли у дорослих.

Дітей зустріли їхні родичі.

Старша з сестер– Ангеліна. Обіймає дідизну і цілує їх у теплі щоки.

Несвідомо запам’ятовує цей аромат тепла і безпеки, який віє від двору і усього живого, що перебуває тут.

Молодша ж– Маргарита. В обійми нікому не давалась, про поцілунки мова навіть не йшла.

Заходячи у подвір’я і попрощавшись з батьками, які приїхали на синій «копійці» (попрощалась тільки старша з сестер, Маргарита тільки насупилась, але слова не вимовила).

Молодша сестра оглянула подвір’я серйозним поглядом:

Чорна велика собака Байт.  

Мати його- вівчарка, а батько – дворняга.

Пес був на ланцюгу і стрибав від радості, бачучи дітей.

Байт завжди був енергійним псом, очі його наївні і добрі.  

Тілобудова в нього велика. Будучи на вулиці віч на віч з ним, ти би обрав іншу дорогу, бо сумнівався б:

– Чи безпечний цей пес?

Байт був грайливим, йому завжди кортіло з кимось грати і бігати по полю.

Колір його шерсті був майже чорним, деякі ділянки були більш коричневого кольору. Хутро його було гостреньким і коротеньким.

Це дуже гарно контрастувало з його гострим, як у їжака голки, покривом.  

            Джек-старий пес, маленького зросту і округлим тілом.  

Це спокійна дворняга, він ніколи не гавкав на дітей.

Очі його настільки пронизані спокоєм і добротою, що не завжди знаєш:

–Чи це точно пес?

 Енергійно вже так не біг до дітей: старість давала про себе знати.

На його шерсті можна було побачити різні кольори, основний був чорний.

Він окутував його спину і боки, як тепла і пухнаста ковдра.  

На лапах були світло-коричневі і тепло-коричневі кольори, на деяких ділянках його тіла вже можна було побачити сивину.

Цікавість і теплий погляд Джека обдарувала дітей теплою усмішкою (окрім наймолодшої, яка не проявляла до нього великого інтересу, як в принципі і до всього іншого)

Зазвичай він сидів під поштовою скринею, яка була пофарбована в той же колір. Довгий час туди не приходила пошта, бо в цій скрині заселилися бджоли і збудували собі вулик.

Кіт був тихим і розумним.

Його зелені очі були наповнені спокоєм, який пробирав холодом по тілу.

Але водночас, Барсик міг тебе заспокоїти своїм теплими муркотінням,

яке давало тобі чимале відчуття безпеки. Відчуття, що ти «Вдома».

Синій Камаз з червоним кузовом- не міг би себе заповнити піском самостійно, а ляльки без Маргоші- і слова б не вимовили.  

Тому мала поспішила до своєї пісочниці.

Старша сестра без діла не сиділа- трошки поспілкувавшись зі старшими родичами, поспішила за подвірʼя, бо там вже на неї чекали її друзі.

Дід з бабою часу також не гаяли і взялись за хатні обов’язки.

***

Одного теплого весняного ранку, коли сонечко світе і нагадує:  

– “Весна прийшла, а за нею і літо йде! Знімайте рукавиці, шапки і теплі куртки – час відчути сонце на своїй шкірі! Відчуйте, як біле проміння проходить через вас і окутує вас не тільки теплом, але і почуттям безтурботності, щастя і усвідомлення цього простого, але незабутнього моменту’’.

Проміння- яке пробивалося не тільки через листя дерев, а й через темряву, яка могла з’явитись від смутку, пригнічення, утоми, безнадії і депресії, яку ніхто не визнавав і не хотів визнавати.

Чи то ти в підвалі сидиш, чи то ти під землею закопаний лежиш–все одно бачив і знав цих осяяних жовто-білим світлом “діточок”, які розповсюджують за собою світлі і теплі емоції, які дають жагу до життя. Може, ненадовго, але такі чіткі і яскраві, що розум притьмарюється і вже не знаєш, де в тому правда і реальність, а де фантазія і брехня.

Розум притуманюється.

Настільки тебе це сонце захоплює, що ти вже не знаєш:

-Чи то очі мої не витримують і я жмурюсь, чи то від щастя посміхаюсь? Чи то я плакати збираюсь?  

Бог його знає.

Знімаючи ту кляту куртку, ти вже думав:

         –    Ось вона! Весна! Значить літо не далеко!

Але у ту ж саму мить ти почав відчувати холод по своєму тілу, який за собою вітер приніс.  

Будь терплячим, і може колись відчуєш, як це воно: відчувати тепло на своїй шкірі, коли всюди тільки холод і тьма нетямуща.

***

Ангелінка по двору бігала, Марго за нею “по пятам”

У такі дні- діти щасливі як ніколи, а дорослі тішяться красно. Та несвідомо літа минулі згадують, де так само безтурботно дитинство проводили.

-” Діду, діду! – заголосили діти. – Тут голубка лежить, диви-диви!”

Дід підійшов і серйозним поглядом окутав голубку, не довго думаючи він взяв її у свої великі і теплі лодоні.  

Такі теплі і рідні: доторкнувшись до них одним мізинцем ти зразу зрозумієш — це мій дід.

Голубка навіть не намагалась злетіти, або порухатись.

Скільки Марго голубів бачила – то як та підбігала – всі у мить розлітались і тікали хто-куди.

Цей випадок був особливим.

Голубка була зовсім маленька, тільки нещодавно стала літати – думав дід.

Лежала вона тут видно довго, ледве дихала і голод так і пронизував її своїм гострим мечем.

Дід поклав голубку на стіл, за яким розплітались багато літніх історій.

За яким сиділа ледь не вся родина під час літніх свят, або днів народжень, які випадали на тепле літо, осінь або весну, коли ще можна було посидіти на вулиці і відчути приємне тепло на своєму обличчі від жовто-білих “діточок”.

Стіл дерев’яний, пофарбований червоною фарбою, яка вже не підфарбовувалась, бог його знає скільки років.

А навіщо?

На застіллях він завжди накривається гарною білою скатертиною, або скатеркою, яка покрита візерунками квітів.

Тому його “негарна” поверхня, завжди ховалася під симпатичною і приємною тканиною. Чи було це того варте?

На прочуд, голубка лежала покірно, заспокійно. Очі – тепло-жовтого кольору, блимали повільно.  

Чи то діду здавалась, що вона зараз помре, чи то вона просто лупає очима без поспіху.

–” Ба, принеси нам трохи води. В нас тут потерпіла”, – крикнув дід з усмішкою, на що Ба визирнула з літньої кухні і крикнула у відповідь:

—” Що треба?” – лице червоне і роздратоване, видно, що щось у неї на кухні чи не виходило, чи то вже втома накапала на голову разом з теплою погодою, яка як не як, не рятувала в спекотній від пару літній кухні.

–’’Воду! Голубку знайшли, їй попити треба. Може ще чимось нагодувати.

А то виснажена дуже, вона, можливо, усю ніч так пролежала” – спокійно, але із ноткою співчуття пояснив старий.

–” Я ще з голубами не возилась! Тьфу! Не заважайте! Їй богу!” – стара продовжувала щось буркотіти під ніс, але до вух діда і дітей це вже не долітало.

Випередивши діда, Ангелінка пішла набрати води, як і попросив старий.

Дід набрав трохи зерна в лодоні, щоб нагодувати потерпілу.  

Марго стояла біля голубки і обережно гладила її по шийці – шийка в неї біленька, її пір’ячко на кінці тулуба віддавало більш темним кольором, аніж основний – білий.  

З самого верху, там де розташовувались її оченята, колір пір’я – був найбілішим.

Потихеньку, спускаючи свій погляд донизу, можна було побачити, як чисто білий колір перетворюється на світло-сірий, а в найнепомітніших місцях, наприклад під крильцями, проявлялось темно-сіре, непомітне для неозброєного ока – пір’я.

Ніжки в неї тендітні і маленькі, важко було уявити, що вона колись могла стояти на них.

***

Клопоталися вони оце троє увесь день і вечір з цією голубкою.

Про подряпину ніхто не забував, дід змочив її антисептиком.

Коли він це робив, то голубка намагалась полетіти, але вона швидко впала назад.  

Перед тим як іти спати, дід (і його двоє помічників) переклали голубку у літню кухню, бо вночі її б могли з’їсти коти, якщо б за нею ніхто не наглядав.

Діти пішли спати у дім з бабусею, дід же залишився на “варті “ і спав у кухні, разом із голубкою.

***

За декілька днів ушкоджене місце вже добре загоїлось і одного сонячного ранку голубка ходила і літала по кухні.  

Це була приблизно шоста година ранку, пташки починали співати на всю, схід сонця пробивався через маленьке віконце і освітлював жовтим промінням кімнату.

Дід, не довго думаючи, став з ліжка і попрямував до дверей, він відкрив їх і став осторонь, щоб голубка могла пролетіти повз нього.

Так і сталось.

Вона вилетіла і полетіла хтозна-куди, дід посміхнувся. Посмішка була щира, але водночас сумна. Чи побачить він її ще раз? Чи впізнає вона його, чи він її? Він не міг того знати, але як би хотілося, щоб це було правдою.

Очі його втупились на схід сонця, вуха його слухали лагідний спів птахів і ось-ось повинен був заспівати півник, який розбудить усіх сусідів і всі візьмуться за свої обов’язки. Всі будуть зайняті своїми справами, побутом і проблемами. А в його голові будуть літати думки, а думками цими буде вона – Голубка.

***

Часом ніхто не помічав, що весна вже заходить на захід, а літко ось-ось прийде зі сходу.

Діти вже не питають чи можна зняти шапку, чи куртку. Усе це знімають і відразу кидають у шафу, про яку не згадає ніхто до самої осені.

Бабуся готувала та вчила цьому старшу онуку:

-” Ти доросла вже, то по кухні допомагати маєш, як то дівчинка така готувати може не вміти? Ще мені дякую скажеш!” – казала Ба, щиро посміхаючись.

З Маргаритою це було неможливо робити, якщо вона того не хотіла: то не намагайся – ти програєш.

Старша ж сестра не проти була, любить вона готувати. Тож з радістю на допомогу бабі прийшла.

Але гуляти з дідом ходили обоє дівчат, посидіти біля річки і кидати каміння у воду- було своєрідної медитацією.  

Слухати шелест трави у полі, дивитись, як старий-Джек намагається прудко бігати за Байтом, як то було колись – у цьому самому полі, з цим самим господарем.

Такі прогулянки вони робили вже ближче до вечора, коли сонечко починає сідати і спів пташок потихеньку стишується. Але не припиняється, бо до нього додаються нові невідомі “пісні Ночі”.  

По дорозі до річки, Марго завжди мала при собі синє відерце з червоною ручкою, в яке вони всі троє збирали каміння, щоб потім пограти у “жабки” і заздрячи (але водночас і пишаючись) своєму дідові – намагатися побити його рекорд.

В таких змаганнях наймолодша сестра завжди програвала, поверталась додому засмученою і не з ким не розмовляла. По надутим щокам і тяжкому погляді вже було зрозуміло: заговориш до неї- підпишеш договір на смерть.

Запах річки, свіже повітря, тихий спів пташок за рогом, природа, улюблені люди- все це змішувалось у особливу “субстанцію”, яка давала тобі відчуття піднесення і умиротворення.

Одного такого вечора, коли всі троє повертались додому, дід побачив: на каштані, який ріс посередині двору, було гніздо, на якому сиділа та сама голубка, яку вони не так давно врятували.

-’’Коли ми йшли з двору, його нібито там не було? Правда? ‘’. – подумки думав дід.

Дід нічого не казав дітям, але після побаченого він затамував подих і слухав її тихе і акуратне вуркотіння, настільки тихе і приємне, що інші пташки, які ще співали у ту добу, не могли зрівнятися з нею чи переспівати.

–” Чуєте це?” – запитав він у дітей.

–” Ми не тільки чуємо, але і бачимо!”– промовила Ангеліна. Її блакитні, майже сірі очі були великими від радості.  

Вона дивилась уверх, там де сиділа голубка. До неї незабаром підлетів голуб, він був повною протилежністю.  

Старша з сестер посміхалась, і можна було побачити, що двох зубів з одного боку вже нема, і на цих місцях проростають нові, гостренькі і білі зубчики.  

Марго тикнула пальцем, посміхнувшись, очі були радісні і по-дитячому щирі.

-’’ Голубка!’’ – упевнено сказала вона.

‐’’ Так, так. Голубка. Коли будете чути це вуркотіння, то знайте: це наша нам співає. А ім’я у неї просте-Голубка’’, – очами дід дивився на дітлахів, але вухами слухав голубку.

Із всіх пташиних співів– її спів було чутно найвиразніше.

Діти нічого не сказали, але побігли з цієї новиною до бабусі, яка сиділа на вулиці і щось прала у кориті. Це трохи здивувало дітей, так як бабця займалась цим зранку, нащо це робити ще раз, так ще увечері? Коли сонечко вже за обрієм.

–” Бабуся!” – кричали діти. –” Голубка тепер живе з нами!”

– ‘’ Вона мені вже це “сказала”! Тепер це лайно відмиваю від речей своїх! Висіли собі, сушилися, а та взяла- підлетіла і на них послідом! Хочте вірте, хочете ні- але як спеціально! Що за чорт, а не голуб!?’’ – стара була розлючена.

Діда і дітей окинув регіт:

–“Це ніякий не голуб! А Голубка! Як почуєш її спів, то знай: то наша співає! ” – з гордістю промовила старша з сестер.

–“А ім’я її просте, – із зусиллям вимовила Маргарита. – Голубка!”

Баба щось гаркнула і продовжила буркотіти собі під ніс, але її ніхто не слухав. Усі слухали спів, який з кожною хвилиною затишувався і натякав на те, що усьому є свій кінець, але там ти і зможеш знайти свій початок.

***

Навряд чи баба грошей отримає, але урок життя – вона руками своїми вже відмиває.