Категорія: Громадянська лірика

В пекло рай перетворили
Злу під силу така сила.

Вона “какая разнiця” казала,
я по-бандерiвськи страждала,
бо не докажеш вже нiщо,
смерть блукае, iм хоть що!

Вітер рвав, кидав і силив
хмари, простір і журбу.
Згадку про голодомор безсило
оберігти, як живу.

Медові слова були у комуністів,
В крові були – руки нечисті.

За Єсеніна візьмуся
І так само напишу
Нє про Русь, про неродную
Нє про ізби, що в лєсу.

Коли були, коли жили,
Питань було також багато.

Моє минуле вам перечить?
Чому?
Чому лишилась я у мові?
Чому в мені є польське слово?

Коли російською мене повчають –
не вірю, що добра бажають.

Падав сніг на наш поріг.
Падав лише білий сніг.
Чорного в нас не буває.
Пекло лиш такий жбурляє.

Пустота …
Слово, як муха в кутку
Дзижчить монотонно
Змісту шукає …

Стрепенувся світ святами, порадів із нами.
Ворогам додав ще злості. Бо вони «дарами»

Розхитався світ, розхитався …
Таки злодій крові насмоктався.

Паном бути смачно,
Свiтом керувати,
Бути чимся зверху,
Другим понукати.
Але це не влада,

Жебраки у мові
Обирають нас,
Жебракують часом,
Просять – все подай!

«Я помню чудної мгновенье …»
Як кара ці слова в мені.
Я дійсно цю забути фразу
Вже не зумію ніяк, ні.

На вибори ж йшли?
Сантиметра б взяли.
Поміряли б файно
Себе! Бо не знайно,

Змилуйся,
Не плач,
Не дадуть нам
Калач!

Шевченка в школi ми вивчали,
Так мрiйно уявляла – Канiв…
Це слово квiткою звучало
I шляхом, й полем, чимсь безкрайним,

О, де ти був,
коли її травили
лихим словечком,
ще й яким!

Понуро слово підняло себе.
Згадало зміст, який в собі тримало
І опустило все в собі,
Й порожнім, аж до донця стало …

Доля знов буде соромитись нас,
що стiльки дiток повбивала …