Категорія: Громадянська лірика

Доля знов буде соромитись нас,
що стiльки дiток повбивала …

Доведи мені, осінь,
день хмарою хмурий …
Веселий лиш миром,
звичайним і милим …

Розходилась воля,
Відчайдушним морем,
Колихнула душу,
Розум затьмарила …

Старайтесь, старайтесь
сором змивати,
пишiть, розпинайтесь,

І я питала мого-твого Бога,
Скажи Єдиний, тяжко нам, скажи …

Не дивуюся …
Себе не переставлю,
Не промовчу і не скажу,
Дух гордий в мнʼі,

Почую ваше – “харашо”
І все стає знову місцями.
Як ніби крові й не було,
Ніби біда уже не з нами.

Iде війна…
В менi, тобi –
Повнісінько –
Їх звичок …

– А що чекаєш ти?
Можливо миру?
З ким?

На жаль – війна …
Людей нема,

Світ не любитиме вже нас,
Біда вже сталась, впало
В маленькі скельця рознесло
Довіру в нас. Уява

Міряли ми міряли,
Відрізати думали,
Потім якось ніяк,
Та і передумали.

Маю віник …
Вимітаю,
А пил все сідає …
Що є кривда,

Слова, слова …
І смерть, і кров …
Потоком ллється
Безупину …

Я посиджу, я помовчу,
Або скажу, що тобі треба …

Так, бовдурам лише зустрiтись,
i бовдурство iржою пилу

Возлюбили ви ворога, возлюбили …
Себе й нас вите погубили …

Право маю,
Я те знаю.
Дозвіл маю
Від усіх.

Господь зернятко маленьке
У долоньку положив.

Вітер рвав, кидав і силив
хмари, простір і журбу.