Дощ по землі неспішно крокував,
Спадаючи на листя у діброві,
І з кожним кроком душу відкривав,
Занурював в полотнища споко́ю.
Він грав на ній, немов на струнах тихих,
Пробуджував і радість, і печаль,
У далечінь відводив хитре лихо,
І створював з душі святий грааль.
І кожна крапля, ніби слово Боже,
Вела мене у сяйво дивних снів,
Де серце раптом вільним стати зможе,
Забувши тягарі земних страхів.
Він шепотів про вічність і про миті,
Про зламані надії й світлий шлях,
Його обійми — ніжні та неситі —
Змивали біль, спустошення і крах.
І в тишині, де дощ співав невпинно,
Я чув, як світ оновлює себе,
І все земне зливалось воєдино,
Неначе знов наповнивши тебе.
Він зупиняв у серці час тривожний,
Даруючи безсмертя щиру мить,
І навіть день, похмурий та порожній,
В обіймах злив почав знов майоріть.
Душа, напоєна його симфонією,
Знаходила у світі власний храм,
І навіть темінь втратила гармонію,
Коли він знов приносив світлий стан.
І я стояв, розчинений у зливі,
Відкривши серце вічності, красі,
І кожен подих був таким щасливим,
Немов народжувався знов у цій росі.
Post Views: 183