Категорія: Вірші про війну

А не було б війни.
Але вона же є.
Як їй не бути не було?

Ні нового, ні старого
мʼні не треба рочка того,
де війна іде та йде.

Їм не будеться вмирати,
Лише скніти і здихати.

Що, доле?
Тяжко? А чому?
Неправди забагато?

Вже не пишу.
Мо’ вмiння Бог вiдняв?
А ко’б здається,
силонька б зломилась …

чому нам гинути всiм треба?
чому усiм?

Підняти б білим прапора …
Не треба, бо нема

Похилися, дубе,
Дубе зелененький

Я волочу ще на собі
Війни страхіття і тривоги,

Ні! А, так!
І ще ой як!

Ми i вони
i прiрва мiж нами

Небо, яке впало
А небо падати вже хоче.

Хiба ще не скiнчився морок смертi?

Веселки лінувались
Чи хтілось їм забути

У полоні, у полоні …
Покажи свої долоні …

Дратуєш мене, осiнь,
тиша – твоя така понура, занiмiла.

Куди повертатимеш, завтрашнiй день?
Чи знов тупцювати надумав?

Ну, не кусай мене життя,
шматуєш смутком безупинно.

Я тебе помʼяну,
я тобі набрешу,

Безнадійно,
Безпташинно,
Без блакиті … так,

Не сію, не вію, не посіваю,
все в себе збираю, ніщо не лишаю.

Враз смерть покосила …і впав він
Впав … і людини нема …