Категорія: Вірші про війну

Був горобчик та вiйною,
нiби в пеклi побував.
Там так хтось – негарна справа –
сильно бахав i стрiляв.

Цигани вкрали кошелька,
Нахабно гуртом обібрали.
Побігли, зникли всі разом,
Скарби моi повимітали.

напишiть про весну …
може вже десь ступила.
може дощичком йде,
а чи пилом покрила
загрубiлi стежки,

Гвалтують честь і святiсть люду,
гвалтують смертю вороги …
Та де ж взялись цi звiрi лютi,
з якоі свiту строни?

Похмуро, повільно й журливо
День спотикався, не йшов.
Й сонце ліниво й похило
Не вилізало з-під ковдр
З сірих подутих перин ще
Не тяжких снігів, а дощу.

Мене подвiйно зрадили й вiйна
цю зраду близьких оголила.
Я на одному березi життя,
а другий – невiдомий! Нинi

Кляни війну, моя душа.
Таке і Господь проклинає,
Бо зла це празник і життя
У парі з смертю не кружляє.

Знаєш, що ще один клунок
Відчаю повис на тобі,
Повний думками гіркими,

Страх!
Жах!
Трах!

Ми вмирати не ладні.
Того ворог не знає,
І думає, що є здатним
Нас погубити.

Ти не співай,
бо тихим співом
душа похилиться ще й ще …

Ворогу смішно, коли помираєм,
Ворогу страшно, коли сам здихає.

Виє і виє, гуде і лякає,
Смерть вже злетіла
Зжерти шукає

Я знала, що буде так.
Як? Смерть в дворах,
Скорбота в душах за своїх
І попіл в серці за чужих.

Не сніжинкою, дощем
Буботить грудень
І полонить мокротою
Усе і так у мокроті.

Гнітом гне гнів вигинає,
Гнобить нас всіх і шукає,
Де в душі лишилась сила,
Щоб зломити на безсилля.

Ну що ж, хлопчина невідомий,
Тобі я слово напишу.
Загинув ти за Україну …
Поклон тобі я відпущу …

Живе дід, живе і баба.
І життя їм й надто раде.
Там і кіт, собака ще –
Гуси, кури, хто іще?

Сніжинки падали
І бомби падали …
Небо несло усе …
Болюче стало …

Ой! Сніжинка прилетіла!
Білу сукню вчепурила,
У мереживо вся вбрана –
Гарна, як зіркова панна!

Незграбно якось ангели літали.
В одного геть крила нема.
Хазяїн його постраждав десь –
От він спасав – не два крила