Автор: Галина Украйна

Люляє думка.
Спинитись не хоче.
– Пиши – штовхає.
Писати не хочу.

У суму сума є.
Велика-превелика.
Туди наш сум кладе
Сльозинки горем вмиті.

Прозорий кисіль ранковий
Ковтав у себе людей,
Вони зникали в ньому,

Знаєш, що ще один клунок
Відчаю повис на тобі,
Повний думками гіркими,
Що навіть ві сні

У другий бік піду сама,
Без думки про добро,
Яке блискуче надто.

Я бачила, як душа
Себе продавала.
Спинити заходилась я,
Але все було марно.

Медові слова були у комуністів,
В крові були – руки нечисті.

Буде день
І буде ніч.
Хто сказав,
Що все те буде?

Задивився котик у віконце,
Пташечку зобачив й не одну.

Часом лиш недоліки,
Лише вони
Захаращують усе в мені.

Цимбали суму знов заграли.
Надію плаху не пускали.
А осінь все красою пнеться.
Усім живеться й не живеться.

Лише з маленькою шпариночкою
Любов якось і не змогла
Напригортатися хвилиночкою,
Яка єдиною була.

Вже б досить,
Зупинись, війна!
Іти тобі – не дозволяю!

Порадьте, порадьте,
Скажіть, підкажіть,
Де слово почути таке,
Як та мить,

Капотить мій дощик,
проситься віконцем,
мокрий і холодний,

Доля знов буде соромитись нас,
що стiльки дiток повбивала …

Повiльно на очах жовтiє лист.
Нехотяче твердiє тихо.