Гладенько викочує доля думки, І шовком кожнюсіньку горне - Було то колись … безпамʼятно вже, минулим було, бо вже в жорнах кромсаються жально сумлiнь потьомки … і де я таких назбиралась … Коли відчинила я двері для них? коли та бідонька вже сталась? Не люди ми вже, якiсь iжаки, голками покритi з болячок. По нас лише гордiсть, лише завидки, добродii людськi розп'ялись ... Лиш хлопцi у смерть тихенько iдуть, бо може й вертатись не треба ... У звiрство, де ми погубили людське ... тому вiдлiтають у небо ...