***

***


Їдучи у потязі, далеко,
вона писала з болем у душі —
про те, як складно бути жертвою як жінка
і відчувати все наживо, на собі.

В її очах була любов безмежна —
її ж сприймали як доступну та легку,
як ту, що вітряна, така необережна,
кружляє вічно з мужиками у танку.

Вона хотіла вірності та дружби,
душевного приємного тепла,
проте отримувала болі та розпусту —
з бажанням повернутись в небуття.

Вона писала вірші і книжки читала,
а їй услід кидали «чортові» слова.
Їй ярликів стосовно віку начіпляли,
ганьбили душу юну без кінця.

Чоловіки, що старші і «мудріші»,
сміялись з неї, тикаючи вслід:
«Зубрила!» — у відкриту називали, —
«Тобі з тим точно знатися не слід».

До неї ставилися, наче до рабині,
що має бути під ногою в мужичка,
який такий «тактовний» та «красивий»,
сказав усім: «Тепер вона — моя».

Та їй — людиною хотілось просто бути,
а не примарним образом у снах.
Її ж тримали в путах слів і смути,
Де кожен шепіт — вирок , вічний страх

І хоч сміялися у спину «мудрі» люди,
кричали: «Світ не твій, а ми — закон!» —
вона ішла, як віра крізь облуди,
де кожен крок — це бій і оборон.