«Вибач»

Сьогодні знов я пробую забути
І знову чую «Та не плач»
Буває вибачення прошу,
Але, не виправдати цей безжальний плач.
Як важко промовляється це «вибач»,
Як солодко почути це «пробач»,
Як гірко чути «співчуваю»
Та невгамовний, постраждалий плач…
Невже ніхто не розуміє?
Наскільки швидкоплинне це життя..
Чому, таке важливе слово «вибач»
Ми чуємо в своїх прекрасних снах
Можливо, в сні його сказати легше?
Можливо, гордості нема?
А, може, просто, люди так не звикли…
Казати «вибач» тим, хто постраждав. 
Ми робимо стальну свою картину,
Показуємо іншим те, чого нема.
Ми робим вигляд, що живем красиво,
Коли в душі звивається дитя.
Дитя, яке не долюбили в школі.
Дитя, яке благало «обійми».
Та сама дівчинка якій завдали болі.
І син, якого вимолила мати в долі.
І ось воно, це слово «вибач»
Неначе промінь, серед темного життя
Можливо, саме через нього…
Дитя повірить в сенс свого буття