Категорія: Філософські вірші

По голові – але мʼяким.

Гарантiю правді нема кому дати

Наскільки Господь дверцята правди привiдчинить

Знання нашi – як сонeчко.

Покликали зло і воно не прийшло

Не зникло, просто
Кілограми поклались

Як спочиває час?
У снi разом из нами!

Пiдемо двоє ми з тобою,
у осiнь часу, не юрбою,

Ворон ворона клював,
Крила сильні в міць стуляв

То поспати,
То поїсти,

Думка з думкою зустрілись!
Обдивились, поклонились.

Любити лиш «за» – то розумом лише.
Це ще не любов – виго́да якась.

Туга – то грiх! Такий жорстокий!
До неба погляду нема!

Коли шкода, тодi м’яко!
А як м’яко, то є жаль!

Заглядати правді в очі – це як як в сонце

Ходила поважно ворона садочком.
Ступала уважно, що там за пеньочком.

Видке невидиме як день.
І сонце над таким не світить,

Схопити схопиш саме так –
Неясно … лише в порівняннях …

Отак, почнеш якось вмирати,
Знайдеться хтось, щоб заважати.

Очі – дивляться, розум – бачить

Слово чіпляє букву до букви.

А все ж таки вiн бiлий,
наш щогодення свiт.

Руками чи душею,
То руки відсіче добро

Чоловік два ока мав,
Божий Світ спостерігав!