Рудая хмара, аж тильбато,
плила … ні, сунулась вгорі.
Блакить вкривала і завзято
гребла під себе овечки
пухнастих білих хмарок менших,
які покинули себе
блукати небом, сонцем,
духом …
Вона ж гребла все під руде,
не неба кольору - незвичне
шматяне - пил, не пил, а так …
тривога, сум і щось противне,
хоча і десь там, в небесах.
Повзла й душила, як та думка,
що ніби і летить без крил …
а тиснути землею може …
у прірву відчаю, де вир.