Небо олово натягло на себе …
Сивізне повітря рухом нехає
І птаха принишкла, гілками сидить,
Ніби й літати зріклася, що знає.
Вікно роздрібнило сльози краплин.
Так і тремтять, не хочуть стікати …
Сиві й вони, безпромінно сумні,
Долю свою зачали вижидати.
Лиш книга - готова до зустрічі! Ось!
Вмостила себе моїми руками.
Як макові зернятка буквочки знов
Гукають - мандруй рясними рядками.
Стежками я книги гортаю думки.
Небо сумує - Краси не побачиш!
Бо тишу із смутку і жалю стелю …
А мжичка все сіє і все тихо плаче.
Views: 113