Розділ четвертий
Барометр показував на штиль
І новим холодом повіяло зі Сходу
І всі вже відчували звідусіль
Нову колимську ту погоду.
Доноси, звільнення, арешти,
Холодне й боязке мовчання решти:
“Най чаша ця гірка мине!
Ой, слава Богу, що сьогодні не мене!”
Шевченка вітражі трощили
Ні, не здригнулась вандала рука!
Над Києвом, немов упир з могили
Нависла чорна тінь Маланчука.
У переддень тої жорстокої епохи
Талановитий Параджанов, вірменин
Знімав кіно, про підзабуту трохи
Далеку повість предків й полонин.
В шаленім темпі тих десятиліть
Сей фільм засяяв мов перлина
Його яскравістю захоплювався світ
Мовчанням лиш зустріла Батьківщина.
Однак все те було вже згодом.
Про інше мова піде тут,
Як в “Україні” повним ходом
Кувавсь для Києва дебют.
На нього Стус ішов неначе у пітьмі:
Чи можна вже про щось мовчати?!
Іван Світличний у тюрмі!
Новий терор іде! Сліпому лиш не помічати.
Коли і навіть не змовчуш
Нічим я другу не зараджу
А як змовчу -Виходить зраджу?
А в цьому часі людей троє:
Чорновіл і Дзюба, ще його дружина
Затіяли таке на що здібні лиш герої.
В скрутну реакції годину,
Почавши перед показом палку промову,
Де працю групи оцінивши,
Про те що трапилось у Львові:
Арешти Горинів, Світличного та інших,
Про них усіх аудиторії сказати
І цим когось – таки розбудимо.
Можливо й нас… Чого від них іще чекати.
Але! Мовчати! Ми! Не будемо!
І ось вже Дзюба, взявши слово,
Став говорити про картину
Повів він про художницю розмову
Та інших, що прославили країну.
А потім вже перейшов без вагань до решти:
“Товариші! Ідуть арешти…”
Одразу сполошились “філери”
Й адміністратори мов “кілери”,
Як навіжені, свистіти стали і кричати.
“Та як же смієш ти брехати!!!””
Для цього тут не місце…
(А як не місце -то тоді де?
Втім і ця штука, що значить ніде).
“Зціпивши люто зуби,
Спихають геть зі сцени Дзюбу
І той вже вибився із сил…
Аж тут заговорив Василь.
Він говорив: “Товариші, я прошу встати
Хто протестує – нехай підведеться!
Не личить зараз нам мовчати
Бо тридцять сьомий повернеться!”
Із зали підвелись окремі люди,
Гадаючи – із цього може щось і буде
Решта – на місцях сиділи
Неначе зовсім скам’яніли.
“Суспільство ви цим розкололи!”
(Так нині модно заявляти)
Бо півгромади з жаху прохолоди
І де б їм тут хоробрості узяти?
Обурився іще старий Тичина
Що молодь де не право чинить.
Та далі вже крутили стрічку
Однак… Було не до Івана і Марічки…
На завтра був великий шухер в інституті
Не дарма ж червонів, неначе глід,
Ледь не сказився там від люті
“Славетний” академік Білодід.
І вібрувало злістю,
З викривленим ротом,
(Готовим до кісток прогризти)
Обличчя академіка Шамоти:
“Та як він міг таке вчинити?
!Нехай об’явиться тут лише!!!”
“І що нам з ним тепер робити?!?!”
“Нехай пояснення напише…
А далі – на нараді
Його ми розберем на друзки дрібні
І витурим – ніхто не буде на заваді
Такі як він тут зовсім не потрібні!!!
“Ну а що Стус? Він добре знав
Що йому тепер буде
Однак, хоч цілу ніч не спав
Спокійно йшов між люди.
Хоч вібрували нерви і кипіла кров
Він виду намагався не подати,
Крокуючи, упевнено зайшов
В той кабінет… на власну страту.
Не чув ніхто подробиці розмови
Лиш час від часу крик лунав…
Чекали там пояснення “промови”
Тож відповідь таку Василь надав:
“Інакше я й не міг вчинити
Бо що ж тепер настав за час?
Знов стали так не по-радянському чинити,
Що сталінізм вже верта до нас!
Оці утаємничені арешти
Хіба вони не підривають лад?
Який же приклад подаєм для світу решти
Ми – найпрогресивніша Країна Рад?!
Немов на ворога, накинулись на Дзюбу
І ледь не збили його з ніг,
Заткнули рота дуже грубо!
Цього стерпіти я не зміг!
Ще наостанок мушу я сказати,
Що ось тепер, за нинішніх умов,
Тяжким є злочином мовчати
Щоб комунізм не зазнав удару знов…”
І написав там ще багато чого,
Все що він вірив тоді сам,
Одначе, не розчулив цим нікого,
Із тих, хто совісті не має ні на грам.
Ні тіні покаяння не вчинив!
Такий був змалку принциповий, впертий…
І перший крок він цим зробив
На зустріч власній смерти.
Наказ – відрахувати. Текст офіціозу
(Не вбагаєш в риму, то вже проза).
І припис для годиться:
“Читав… нехай на вашій совісті лишиться.”
І от вже все, нема печалі!
Не буде з цього майбуття.
Та що ж опісля буде далі?
З нічого починать життя…
Розділ п’ятий
А далі… А далі…
“Сосновий смерк мерзне угорі!”
Іде крізь Пекло в селище печалі
Той хто живе оцій порі.
Життя митця (не холуя) в Радянській Україні
Саме витягування жил
Тут, як казав покійний Симоненко
“… Давно уже немає місця для могил!”
Система знищила його
Тихенько так, щоб і не знали,
Та й потім ще не одного
Кинджалом в спину убивали.
За ким не зачинилися тюрма
Тому вготована могила
Ти “нерадянський” – раз й життя нема!
Ось так і Горську молотком убили.
Карпатський ліс, високий бук,
Хилиться гілля круто
На нім повисне Івасюк
За те що написав “Червону руту”.
Та сірій масі що до цього
Давно на це вже не зважає,
З сумління майже не лишилося нічого
І мертвих мало хто вже поважає.
Зоставили останні лихоліття
Поля могил на мапі не позначених,
Страшне двадцятеє століття:
В нім діти грають черепами страчених.
Занурившись в своє життя
Рятує себе люд від божевілля.
Закрився цим од майбуття
Дозволив чорне вседозвілля.
Той лиховісний Маланчук
Отримав пост високий від держави,
Відчувши всю свободу рук,
Ще попрацює він “на славу”!
Ось отоді, на лихо всім,
Обрушить меч на “ворогів держави”,
То буде рік шістдесят сім,
Де ошаліють вовкодави.
І буде там етап, Мордва
Шлях у неволю з несвободи…
Ще буде рік сімдесят два,
Однак про нього трохи згодом.
То отже далі – всім відомо.
Ця справа невеселая напевно:
Ані роботи, ані дому.
І тяжко що фізично, що душевно.
Ще добре що хоч є знайомі
Однак не вічно ж так тривати
(Зима іде і що за нею невідомо)
Лишається одне – шукати і шукати…
Ідеш – відмова, знов – відмова
Нема прописки – не беруть
“Освіта вища – про що мова?”
А вересневі дні ідуть…
Спасибі що Самійленко із інституту садівництва
Поет, колишній в’язень таборів,
Працюючи в бригаді з будівництва
Роботу все – таки знайти зумів.
Що за робота?
Робота як робота
Робота – яма із вапном!
Кому в нас владі суперечити охота
Той перше познайомиться із дном.
-Та і нехай! Я не шкодую все одно
Що дня того не став мовчати,
Що змушений гасить вапно
Зате очей в Сірка не маю позичати.
Літературу я не кину
Бо це життя мого потреба,
Знайшовши вільную годину
Писатиму хоч би й для себе.
Ось листопад і проминув
Засипав сніг алеї парку…
Вже ж якось осінь перебув
А там перевели на кочегарку.
Котлів зо двоє, чорні стіни…
Топи, закидуй, а опісля – чисть.
Доки відробиш цілу зміну
То пил тебе аж до кісток проїсть.
Повітрю доступ тут закрито чинно
Щілин катма, не те що люк…
Потому зовсім безупинно
Легені надрива сухий кашлюк.
Але можливо й це стерпіти
У всім шукати позитивний знак.
Сидиш в теплі, а значить можна жити
Читати на дозвіллі.
З собою бути наодинці так.
Працюють руки, міркує голова,
Горить вогонь, а значить справа звична
Все просто наче двічі два:
Роботи не бояться “політичні”.
Уже в своїм житті ти не один
Вже поруч є вірна дружина
Невдовзі також буде син
І стане повноцінною родина.
Одразу серце стискається журбою
(О як же була права стара мати)
Для них не буде щастя із тобою:
Їм доля відміряє лиш страждати.
Не буде чоловіка й тата
Це відчуваєш вже і нині
Бо знаєш – залишилось небагато:
В’язниця й смерть у крижаній пустині.
Ну а поки що на краю безодні
Творінням кожен день свій відмічаєш
І все то те – немов дари Господні
Ти хочеш відтворити все що в серці маєш.
Напевно нагорі хтось не догледів
Чи ненадовго там відклали гнів…
Відкрився доступ до похованих секретів
Стус влаштувався працювати у архів.
Немов в старім монастирі
Одвіку тут панує тиша
Ледь чутно йдуть старенькі дзигарі
І шелестять папери лише.
Тут Кук – останній командир повстанців
Тихенько коротає дні
“Вже як давно залишив шанці
Життя минуло мов у сні…”
Болять душі незгойні рани
І ліки хто для них знайде?
Товариші всі помирали
Лиш я лишився у ніде.
Звідкуль узявся хлопець цей
Полемізуючий поет-оратор,
Що наосліп на вістря йде?
Фанатик він, чи провокатор?
– Василь, повір мені, старій людині,
Поганого тобі я не скажу,
Ти дуже прислужишся Україні
Не обирай стезю чужу.
Що з того що великий борець
Ізнов зустріне власну смерть
Бо ти поет і науковець
Не бийся об цю кляту твердь.
Недовго працював Василь в архіві
Старе згадали, змусили піти,
Але за час той, що було можливо,
Опрацював рукописи й листи.
Старі папери, фоліанти.
Діла давно минулих днів…
О, як зраділи б дисертанти
Якби відкрили весь архів.
Однак цьому нескоро бути
Ще довго їм лежать у забутті
Тому усе що пощастило роздобути
Слід якнайшвидше переплавить у статті.
Узять хоч би життя Тичини
Його стезя, його Голгофа,
Трагедія митця, трагедія людини,
А молодь і не відає нічого.
Або розповісти про світ
Якому підло так майбутнє окрадають
На схилі сатанинських літ
Те процвітанням називають.
Щоправда, це не надрукують
В який журнал би не віддав
(Бо пильно цензори вартують)…
Одна лише дорога – самвидав!
Підпільно самі видаємо
На забороненої теми
Статті, романи і вірші,
Щоб не почули де чужі
Машинки стукіт підозрілий
Працюємо потайки вночі
Чи в бурю чорну, повну пилу,
Гаруєм, в страху живучи.
І розповсюджуємо по друзях,
Чекаючи в них обшуку чи зради
Але інакше ми не можемо:у безпросвітній тузі
Краплина правди – то розрада.
В асортименті антилюдської системи
Обструкції, лікарні і арешти…
Та ми хоч і недовго та живемо
Там де тихенько скніє решта.
І тепло зустрічаємо героїв,
Що повертаються із тюрем і заслання
Най влада робить з них ізгоїв
Ми ж шлемо квіти і вітання.
Минувши села і міста,
Посеред стрілок поїзд плине
З далекого ведмежого кута
Прийшов в столицю України.
Немовби з перського походу греки,
Немов з триреми, сходячи з вагону,
Вчорашні і майбутні зеки
Зустрілись на вокзальному пероні…
Не більшість нас, ми дисиденти
І мало їх тут зовсім так
Художники, письменники, студенти
Та все колишнії однак.
Ми для суспільства прокажені
Система викидає нас на дно
Та від природи навіжені
Ми не коримось їй все одно
.Одначе відпочинком трохи
Від КДБ, облоги й публіки
Знайдем шпарину од зловісної епохи
У таборі Поліської республіки.
Гарячий липень. Південь літа.
Стоїть найкращая пора
В цій милій нам частині світу
Ми йдем над хвилями Дніпра.
Минаючи позаду вишгородські гори,
Весь білий, наче чайка, теплохід
Заходить в Київськеє море,
Лишаючи в зеленій каламуті слід.
Над тихим дзеркалом води
Панує літній мертвий штиль
Нема великої біди
Здолати кілька морських миль.
А далі йдем над Прип’яттю-рікою
Обабіч в зелені ліси
Це царство тихого спокою
І давньої предвічної краси.
Ген майорить Чорнобиль, місто давнє,
Там граються на пляжі діти,
А сонце в вишині так світить славно
І обдаровує все небо оксамитом.
І серед них ніхто не знає
Страшну, невідворотну річ:
Той край, мов Атлантида, зникнуть має
Всього лиш за одну квітневу ніч,
Перетворившись на пустелю,
Життя назавжди в нім завмре
В реакторі розбивши стелю,
Зла хмара землю й воду забере.
А поки що почавсь процес
І риється глибокий котлован
Чорнобильської в майбутті АЕС
Вгризається в поліську твань.
І ось на місці серед лісу
На смужці синьої води
Послати можна всіх до біса
(Нема ж бо жодної біди).
Купання в річці до смеркання
Нічого ліпшого й не треба
І до півночі споглядання
Безмежжя зоряного неба.
Як добре бути в колі друзів
Отут над Прип’яттю в діброві
Гуляти в травах у окрузі
У дні ці літні пречудові.
І зовсім інше – прості люди
Чого лиш вартий санаторій!
Здається роботяги не іуди
Одначе тонеш з ними в суперечках, як у морі.
Ні, від них таки треба тікати
Аби лишень не збожеволіють
Підемо по околицях гуляти
Поки ще доля нам дозволить.
Зимовий ліс, грудневий сніг,
І ти на самоті з думками
Вже зовсім вільний тут від них,
Що зацікавлені лиш грішми та жінками.
Своїх сусідів забуваєш
Однак, що буде потім – отоді,
Ти ще не знаєш (а може й таки знаєш)
Вони посвідчать проти тебе на суді.
І ось 72-й рік настав,
Режим почав великі лови
(Кур’єр ваш сів, кур’єр вас здав)
Василь цей рік зустрів у Львові.
А в тім преславні місті Лева
Було у нього своє коло друзів
Їм Стус читав “Зимові дерева”
Та інше про справи в Україні та Союзі.
Далі на Свят-Вечір йшли зимовим містом,
Колядували від порога до порога.
Не прижилися в Львові атеїсти
Не прижились – і слава Богу!
Горіли у січневім небі зорі,
І били ген на Ринку дзигарі
Великим снігом Львів обдарували гори
І світла радість була в цій порі.-
Тисячолітнє місто Лева
Стражденим ти загоюєш їх душі
Най стережуть тебе камінні леви,
А я вертать до дому мушу.
Десь в глибині він відчував вже підсвідомо
(О ні, цього не прогадати!)
Що пастка заготована удома
Прийдуть його арештувати.
Розділ шостий
Камера. Брудні обдерті стіни.
Нари. Холодний спліснявілий дух.
І тут поволі, до загину,
Вмирає кожен подих. Кожен рух.
Рокований на згин
Від самоти і туги”
Шість з половиною – в один
Чотири кроки – в другий.
“Весь простір. І заґратоване вікно,
А ніч вся темна і понура
Немов страшне кіно
Надворі, ген, вирує буря.
Спалахує вогоньЗасвічує крізь грати
Крізь пальці двох долонь
І грім б’є мов з гармати.
І ззовні шум летить
Так бучно й гамірливо
Без спину ні на мить
Надворі там бунтує злива.
І вихор завива
Крізь тріщини у стінах
Мов привидів зо два
Десь у старих руїнах.
Як блискавка щохвилини
Рве пітьми загати
То церква святої Ірини
Дивиться на тебе крізь ґрати.
Початку тут вже не знайти
І мерехтить в уяві дивний вияв:
Можливо у тюрмі сидиш не ти,
А ціле місто Київ.Давно в неволі ми
Слабкі й духовно кволі.
За мурами тюрми,
А мислим – ми на волі.
І кожне друге з нас
Все ходить в яничарах
Скрізь отупілість мас,
А сонце наше в хмарах.
Позбувся волі чоловік
Упав давно в зневір’я яму
І лихо це із віку в вік
Іде, мов привид Брокену, за нами.
Тебе арештували в січні
При цьому перерили всю квартиру
Забрали що знайшли (ця справа звична)
З тих пір минуло місяці чотири.
Арештували безпідставно
Одначе кого це хвилює…
Система затискає вправно
Протестів тут ніхто не чує…
– Що вам про Добоша відомо?
– Такого зовсім я не знаю
– Звикайте до тюрми: нового дому
Для вас іного виходу немає.
Попався Добош на кордоні
(Вже б краще не вивозив самвидаву)
Тепер багато в КДБешному полоні,
І їм усім “пришили” справу.
Накрили вас – “наклепників на лад”
По вас ще заспівають “менестрелі”,
Що ви є вороги Країни Рад,
А Добош так… лиш casus belli.
Але людину хоч і можна ув’язнити у тюрмі
Та творчість в ній не просто так убити
Промінчик є в оцій пітьмі
Це час перекладати і творити.
Великий Гете. Його високії рядки
Перенароджуються в мову
І забуваєш слідчих, їх плітки
Як до роботи стаєш знову.
А також і свої вірші
З’являються в темниці цій щоденно
Спіши писати, жить спіши
Бо може й не побачиш світло денне.
“Dichtenzeit. Час творчості”. Повний натхнення і щедрот
Свою ти збірку будеш називати.
Ніхто не заважає: бо від життя турбот
Тебе тепер звільнили ґрати.
Лиш допити (а викликають раз у раз)
Та вивчення своєї справи
В творіння відбирають час
Такий весь плідний і яскравий.
О час, о час! Ти всім приніс
Тяжкі випробування сильні:
Хтось у тюрмі, а хтось як Лупиніс
Потрапив у лабети божевільні.
А дехто вкоротив життя собі
Як Макух чи Олекса Гірник,
Всі витративши сили в боротьбі,
І згинув як безвірник.
Гроза минула. Дощ ущух
Лиш грім гарчить удалині
Десь там п’янить весняний дух,
Ідуть травневі дні.
Надворі забринів туман
Як темно. Де світанок?
Втомивсь дивитись на паркан
Забувся сном під ранок.