Категорія: Філософські вірші

Навчили не жити,
чи жити вже та так,

Подивишся …
А думка така – краще б не дивитися …

У світлого майбутнього

Молодість – прекрасна ілюзія, що тебе хтось

Скільки раз нам промовчати треба?

І надто щиро написала
Душа, як думала – так й є.

Напишем книгу про кота! – Для чого? Він не прочитає!

Не оглядайся ти назад. не оглядайся …

Пораді лиш раді, коли та порада …

Мураха сунула зернину …

Узбережжя. Кам’яниста варта.
Блима оком велетень-маяк.
Поки є життя, запалюй ватру:
Чиясь ніч темніша, ніж твоя.

Відколи вродило поле,
Зозуля співа про долю,
Кладе в зеленаві руки
Округле каміння звуків.

Верба до плеса нахилила пасмо
Густого посивілого волосся.
В соборі неба – білохмарна паства.
В соборі лісу – літнє суголосся.

Недаремно палав схід:
Починався новий час,
Починався новий зліт
Із побитих вузьких трас.

Біля стіни примостилися квіти.
Біле на білому – геть невиразно.
Їм доведеться щосили біліти,
Аби на смак не пізнати поразку.

Де небо тендітно торкається
Зеленої сукні землі,
В повітряній бухті купаються
Зухвалі хмарки-кораблі.

Я – Час! І дійсно я прямую. Зупинки пити каву – ой нема …

Що то буде, коли буде. Буде те, що вже було …