Місяць: Березень 2026

Страх!
Жах!
Трах!

Ми вмирати не ладні.
Того ворог не знає,
І думає, що є здатним
Нас погубити.

Птах сидів …
В зневнованому стані.
Ті нерви зовсім нікуди!
Але співав!

Дощ буботить,
Грудень ніби.
Вже ж і снігу
Час прийшов.

Щастя привалило,
Й сплющило так,
Дихати змоги
Не стало ніяк,

Помаленьку навчили,
що можна гірше і гірше.
Жаль до людства вбивати
треба бiльше і більше,

Кiшка дріботіла до мене, подам їй тим, що маю вжмені.Дощ прогнiвився й звiльнив мiсце для пухтiння хмаринв небібляклих, зсiрилих, осінніх, що повитикались низкою.Все ніяким робилось, […]

Вечір тишею блукає
В темних закутках.
То вже книгу прогортає,
То десь у думках

Суне біль холодний,
Гнітить в душі все.
Чорне багновиння
Ляпає усе

Цікаво стало …
Слово – мир …
Чомусь про нього
Так хочеться
Поговорити …

Диво небом летiло.
Так. Небом.
Землею ходять,
не лiтають.

Нуль і нуль,
То тільки нуль,
Нуль й один,
То лиш один,
Один й нуль,
То буде – два,

Не мастись до мене, слово.
Чуже, недоладне.
Не злюблю тебе,
не думай,

Ти не співай,
бо тихим співом
душа похилиться ще й ще …

Знову кава …
Знову день …
Дощ періщить
Свято …

Не щеми, душа, не щеми.
Не подам я тобi просфорини.
Не намащу елеєм, о, нi.
Вже як хочеш, готуйсь до погину.
А погинути? Такого добра –
знаю, нiколи такому не збутись,
а страждати i жально думками уся
про добро будеш сумно журбитись.
Чом нема його тут на землi,
хоча може погано шукаєш?
Ладна щемом згубити мене,
сама ж ти не смертю вмираєш.

А де сніг?
Снігу нема!
Бо злякалася Зима!
Ще де дрон
– Забʼє Зиму?

Гарно і щемно,
Тихо з душею,
Вірш покотився
Долею всею

До віконця ми стояли
І в віконце заглядали.
Зірка небом вже зійшла,

Не підіймається вже
Із бруду вже не встане.
Отак понуро й непокайно
Терзати буде всіх й безславно
Піде з плачем до Бога ніг.

Візьму я вереньку і до лісу піду.
Там правди святої собі наберу.
Ітиму назад і буду співати,