Місяць: Березень 2026

Заволочу, заволочу
Я небо, землю у клубину.
А потім спритно запущу
Летіти мріями неспинно,

Лише з маленькою шпариночкою
Любов якось і не змогла
Напригортатися хвилиночкою,
Яка єдиною була.

То не пишіть.
Але є є.
Таке маленьке
Й непомітне,
Як червʼячок
У голові.

Хто такі – люди?
А хто їх знає.
Щось там бігає,
Аж несеться.

спотикнулась
i не раз
iду,
думаю
про сказ

Чому я тут
i чому мене нема?
Бо це мiй край,
i це держава моя.

Кава ухає,
Осінь на дворі …
Листом жбурляє сухим.
Думкою книгу
Пожовклу гортаю,
Згадками тиша бринить.

Похмуро, повільно й журливо
День спотикався, не йшов.
Й сонце ліниво й похило
Не вилізало з-під ковдр
З сірих подутих перин ще
Не тяжких снігів, а дощу.

Розм’якла земля,
зусiм занедбала
себе у осiннiх дощах.

Говорили і знали,
Що це не мова.
Говорили і знали,
Що половою слово.

Гнів і жалоба –
Дві чаши повнізні.
Трапезою нам на столі.
На крайчику хліба –
Солона сльозина.
Зараз так у душі.

Заколисали ви думками
про казку бiлу – про зиму.
Вона прийде i кожухами
покрие землю – геть усю.

На машинi шапка,
бiла снiгова.
i слiди котячi-
ходила “братва”.

Галас з звуком говорили –
– Вже нема i краплi сили!
Снiг коли зимою йде,

Осінь. Мокро. Дощ іде.
З парасолькою бреде.
А навіщо парасоля?

Є вірші, які я
Гайками і називаю.
З іржею.

Забувай, забувай, душа.
Всі образи. Вже буде добре.
Дадуть тобі хлібчика й от
Радій і вже буть довольна.

Зiтхнула душа.
Вороття вже нема.
Дивитись й
не бачити хочу

Нудьгу із сумом почеплю,
На вітрі, хай полощуть небо,
За вітром із дощем піду,
Буду шукати сама себе.

Розмова тиха
І неділя.
Без «діла».
У неділю
Лиш про «справи»
Думка йде.

Холостили кота.
Зрозуміло, що сталось.
Кіт лишився чогось,
Як ні в чим не бувало.

Побита склянка лежала осторонь,
Невеличка, брудна і стара.
Лякала всіх зубцями гострими,
Як жала тримала догори, неживе